Сергій Жижко: ці люди мало змінюються – пристосуванство їхнє ремесло

В Україні живе частина населення, якому байдуже у якій країні жити – чи в тій, яка називається Україною, чи разом з Росією і “братніми республіками” в СССР, чи разом з Росією (так навіть краще, надійніше, хоча у багні, але із ядерною бомбою, ракетами й танками і, взагалі, за Росію легше вмирати, бо буде перемога і з русскими приємно попянствувати).
Їм байдуже – можна й із Європою, лиш би нічого не міняти і “добре жилося”.

Більшості із цього зросійщеного населення (у т.ч. й україномовного, бо так склалося, бо у нашому селі під Харковом (Одесою, Запоріжжям, Дніпром, Кривим Рогом).. не говорять російською, а суржиком) взагалі відсутнє розуміння того, що має бути українська держава, що таке Україна в цілому – ніхто не бажає знати ні її історії, ні якостей, ні інтересів.
Засватана національна байдужість, політична застрашеність, шлункова психологія…
Мільйони людей. Часто з особистим гонором, фахівців вищої і не зовсім проби, а то й деккваліфікованих і декласованих мас.
Їм потрібне краще життя. І вони його частинно всупереч логіці свого політичного вибору досягають правдами і неправдами. А що там буде з Україною – а їм і байдуже. У крайньому випадку запросять Путіна.

Ці люди нам дали КПУ+ПСПУ, дали кучмістські симулякри, дали Партію регіонів.
А тепер перекинулися до Зеленського.
Перед виборами я навзав їх “зелена вата”. Ображалися і відписувалися.
Так, вата це не тільки чистий проросійський совок, хто у наш час рафіновано обсів За життя.
Вата позеленіла і ввібрала у себе частину й тих, хто голосував у свій час і за Нашу Україну, і за БЮТ, і за Партію регіонів із аграріями та селянськими партіями.

Будуть перемагати націоналісти – чимало з них кинуться за націоналістів – тільки б посади давали.
Але, по суті, ці люди мало змінюються – пристосуванство їхнє ремесло.
У Польщі, Литві такого насєлєнія мізер. Ось і живуть вільні люди.
У Росії навіть останній бомж сорочку “за Рассєю порве”.
А у нас…
Діюча влада використає їх по повній програмі – вона їх “зробить”.
Але чи стане це уроком?

Сергій Жижко